Головною міжнародної новиною останніх тижнів, безсумнівно, є стрімке потепління відносин між Туреччиною і Росією. Такий поворот подій можна було передбачити, але дуже складно було повірити в нього - аж надто високий був накал взаємних звинувачень і образ після знищення російського літака в листопаді минулого року. Знамените путінське "вони помідорами не відбудуться" запустило на повну потужність машину російської державної пропаганди.
За півроку ми дізналися, що турки є пособниками ІГІЛ, купують у них нафту і є споконвічними ворогами Росії, а Дмитро Кисельов в ефірі Першого національного розповів "кумедний" віршик про Ердоганом-зоофілів. Проти Туреччини були введені санкції, росіянам заборонили відпочивати в Анталії і Кемері. Здавалося б, після такого відносини між двома країнами зіпсовані всерйоз і надовго.
Ситуація почала стрімко змінюватися в червні нинішнього року. Ердоган написав покаянного листа своєму російському колезі, в якому висловив жаль про інцидент. Ще швидше події стали розвиватися після невдалого державного перевороту, що стався в Туреччині в липні.
У серпні відбулася зустріч двох президентів в Санкт-Петербурзі. І тепер все майже як у Оруелла: "... Євразія - це союзник Океанії. І так було завжди". Путін пообіцяв Ердогану зняття санкцій, сторони знову повернулися до обговорення, здавалося б, давно похованого проекту газопроводу "Південний потік".
Дальше більше. Кілька днів тому стало відомо, що Іран надав свою авіабазу для розміщення російської авіації, що працює в Сирії.
Експерти відразу висловили думку про створення нової антизахідної осі Москва - Анкара - Тегеран. Чи реальний такий союз? Чи може він стати довгостроковим або це ситуативне зближення кількох держав, кожне з яких переслідує власні цілі?
Лебідь, рак і щука
Імовірність тривалого антизахідного союзу між Росією, Туреччиною та Іраном здаються малоймовірними - аж надто багато між цими країнами серйозних протиріч. Нинішнє їх зближення викликано тим, що всі три держави знаходяться в політичній ізоляції, яку вони прагнуть зруйнувати будь-якими можливими способами.
Якщо говорити про різке потепління між Росією і Туреччиною, то цей процес виглядає як спроба шантажу Заходу, причому головну скрипку в цій грі грає Ердоган.
Звичайно, не менш важливим моментом є економіка. У цій сфері та у Росії, і у Туреччині справи йдуть не дуже добре. Туреччини потрібно десь збувати свої помідори, не менш важливі для неї і російські туристи. Росія також зацікавлена в економічному співробітництві з Анкарою. Виявилося, що без турецьких будівельних компаній і грошей вона не може реалізувати безліч інфраструктурних проектів. "Газпром" зацікавлений продавати в Туреччину більше свого газу.
Однак цимес ситуації в тому, що і російська, і турецька економіки набагато більше зацікавлені у співпраці з Заходом, ніж один з одним. Основним торговим партнером і Туреччини, і Росії є Європа. Падаюча російська економіка не зможе Туреччини замінити європейський ринок. Анкара потребує західних кредитах і технологіях. Дуже багато проектів в турецькому ВПК зав'язані на співпрацю усередині блоку НАТО. ЄС - це головний інвестор в економіку Туреччини. Будь-які санкції або торгові обмеження з боку Заходу можуть стрімко обрушити турецьку економіку.
Якщо говорити про ідеологію двох держав, то Анкара має свій імперський мегапроект. Росія намагається будувати "русскій мір", а для Туреччини одним з головних елементів державної ідеології є побудова "тюркського світу", в орбіту якого повинні увійти не тільки держави Закавказзя, Центральної та Середньої Азії, а й тюркські народи російського Кавказу і Поволжя.
Після розпаду СРСР Туреччина активно посилювала свій вплив на цих територіях, що, природно, не викликало захоплення в Москві. Не варто забувати і підтримку, яку традиційно отримують в Москві курди, ще з часів Радянського Союзу. Сюди можна додати і конфлікт навколо Карабаху, в якому Росія і Туреччина підтримують протиборчі сторони.
Чи не так все безхмарно і в стосунках між Іраном і Туреччиною. Тюркський світ або Туран виник багато в чому як антипод Ірану - країни перської культури. Ці держави належать до різних гілок ісламу - в Туреччині переважають суніти, а в Ірані - шиїти. Але головне навіть не в цьому: незважаючи на зміни останніх років, Туреччина і сьогодні залишається найбільш світською країною Близького Сходу. Іран після революції 1978 року - це повністю клерикальної держава. Туреччина завжди була одним з головних союзників США ( "Великого Сатани", згідно з іранської ідеології) в регіоні. Іран же і сьогодні розглядається у Вашингтоні як одного з найімовірніших військових супротивників.
Однак головна справа не в ідеології. І Іран, і Туреччина прагнуть стати лідером на Близькому Сході. А Болівар, як відомо, двох не винесе.
Під великий сумнів можна поставити і велику дружбу між Москвою і Тегераном. Для іранців СРСР був "малим Сатаною", навряд чи вони стали з більшою теплотою ставитися до його спадкоємиці. Тривалий час Москва грала роль "адвоката" Ірану на міжнародній арені після введення проти нього санкцій. Однак Кремль частенько використовував свої можливості впливати на Іран для торгу з Заходом. Тільки недавно Тегеран отримав ЗРК С-300, які були сплачені ним ще в 2007 році.
Наочним прикладом "дружби" між Росією і Іраном є дії останнього на нафтовому ринку. Вже довгий час Москва намагається зменшити світовий видобуток нафти, збільшивши тим самим її вартість. Це питання є критично важливим для Кремля, тому що левова частка російського бюджету формується за рахунок продажу вуглеводнів. Однак до сих пір ці спроби не увінчалися успіхом, і одним з головних перешкод є позиція Ірану.
Однак основним каменем спотикання між Москвою, Анкарою і Тегераном є Сирія, а точніше - майбутнє цієї багатостраждальної землі. Слід відразу зазначити, що сирійське питання для Туреччини і Ірану куди більш важливий, ніж для Росії. Кремль вирішив брати участь у сирійській громадянській війні для відволікання уваги світової спільноти від Криму і Донбасу, а також в надії знайти в сирійських пісках нові можливості для глобального торгу з Європою і США. Для Путіна Сирія - це просто ще один майданчик в рамках великої гри із Заходом.
Тут, мабуть, буде доречно сказати кілька слів про нинішній стан в Сирії і ймовірний розвиток ситуації в майбутньому.
Кажуть, що в минулому році втручання Росії врятувало Асада від неминучого військової поразки. Це правда. Однак, швидше за все, втручання Кремля всього лише відстрочило неминуче. Ресурси сирійського режиму (насамперед мобілізаційні) практично вичерпані, сьогодні основний тягар війни несуть на собі бійці ліванського "Хезболли", російські і афганські "іхтамнети", а також шиїтські добровольці з Ірану. Ще більше погіршило становище Асада авантюрне наступ, розпочате урядовими військами в нинішньому році.
Воно проводилося відразу по декількох напрямках (Ракка, Пальміра, Алеппо), зажадало повної напруги сил і закінчилося безрезультатно. Відступ від Ракка перетворилося в панічну втечу, бойовики прорвали облогу Алеппо і почали тіснити асадітов, Пальміра практично повністю блокована Ісламським державою. У Асада просто не вистачає резервів, щоб "затикати" ними нові дірки або кидати для розвитку локальних успіхів. У такій ситуації серйозної поразки урядових військ на якій-небудь ділянці може привести до обвалу всього фронту. Російська авіація, звичайно ж, може перетворити Алеппо на купу сміття і щебеню, але виграти цю війну можна тільки на землі.
Чи може в такій ситуації Росія відмовитися від підтримки режиму Асада? Це здається цілком імовірним, якщо в обмін Захід запропонує поступки Кремлю за іншими більш важливим для нього питань. В першу чергу це санкції, Крим і українське питання. Кінцевою метою Путіна є вибудовування нового формату відносин Росія - Захід, з визначенням сфер впливу, така собі Ялта-2. Сирія (як, втім, і Україна) є всього лише інструментом для досягнення цієї мети. Правда, подальші переговори російського керівництва придеться вести вже з новим президентом США.
Зовсім по-іншому дивляться на сирійський конфлікт в Тегерані. Сирія - це основний багаторічний союзник Ірану в регіоні. Саме через сирійську територію відбувається постачання "Хезболли" в Лівані, іранські війська беруть участь в бойових діях в Сирії вже кілька років. Іран в будь-якому випадку буде захищати Асада і алавітів, які перебувають в Сирії при владі сьогодні, тому що при будь-яких інших розкладах він повністю втратять цю країну. Справа в тому, що більшість сирійців - суніти, так що будь-яка нова влада буде ворожа шиїтському Ірану.
Ще важливіше ситуація в Сирії для Анкари. Туреччина категорично вимагає відставки Асада і суду над ним. Однак набагато більш важливою для неї є проблема курдів, які вже кілька десятиліть прагнуть створити свою державу. Туреччина активно підтримує сунітську опозицію, яка воює проти Башара Асада і його союзників. Проти Анкари неодноразово висувалися звинувачення в тому, що вона сприяє постачанню Ісламської держави (ІГІЛ), яке зараз воює проти курдів. На півночі Сирії проти урядових військ діють загони туркоманов, після бомбардування яких і був збитий російський Су-24.
Однак для Туреччини основною проблемою є не Асад, а саме курди. Найбільше вони бояться розпаду Сирії і освіти на її територіях незалежної курдської держави.
Виходячи з вищесказаного, стає зрозумілим, що демонстративне зближення трьох таких різних держав - це тимчасовий ситуативний союз, з якого кожен учасник прагнути отримати власну вигоду.
Сьогодні здається, що головним вигодонабувачем від цього "союзу скривджених Заходом" є Ердоган, який відверто шантажує США і Європу. Від Євросоюзу турецький президент вимагає надати його громадянам безвізовий режим і прийняти в найближчі роки Туреччину в ЄС. Ну а якщо немає, то Ердоган завжди може забезпечити Європі нову хвилю біженців і відправитися до "другу Володимиру" разом з іранського аятоли, а то і з "китайськими товаришами". Тільки навряд чи європейці купляться на цей блеф.
Чи не менше претензій у Ердогана і до США. Після невдалого перевороту він вимагає в американців видати йому Фетхуллаха Ґюлена - свого головного політичного опонента, що знаходиться сьогодні в Штатах. Але не це головне. Найбільше Анкару непокоїть американська підтримка курдів, яких Обама зробив одним з основних союзників в регіоні. Не так давно турки пригрозили можливим виходом з НАТО, якщо США будуть продовжувати свою політику.
Іран також посилив свої позиції після розміщення на своїй території російської авіації. Авіабаза з російськими "тушками" знаходиться зовсім поруч з нафтовими полями Саудівської Аравії - головного суперника Тегерана в регіоні.
Тепер російська авіація зможе ще більш ефективно стирати з лиця землі Алеппо разом з бойовиками і цивільним населенням, збільшуючи тим самим кількість сирійців, які бажають податися в спокійну і ситу Європу. Ну а якщо європейцям це не подобається, то Кремль завжди може припинити це неподобство. На своїх умовах, звичайно.
